Що при Союзі таки було гарним? (Вступ до ідеалів)

Зараз я почну розмову про ідеали, причому дуже з несподіваної теми: “Що при Союзі таки було гарним?”

➡️ Відео на тему можна глянути тут.

Коли хтось говорить про совок, то ностальгічні спогади переважно крутяться довкола ковбаси “по три-пісят” (не звертайте увагу на актуальну ціну, це цитата з “Південного парку”). Як ви здогадалися, саме про це я говорити не збираюся.

Мабуть, у кожному періоді можна знайти якісь позитивні моменти, це ж стосується і часів СРСР. Однак весь позитив тих часів криється геть у протилежному напрямку до меркантильних радощів.

Якщо ви мене не вперше чуєте і відстежуєте хід моїх думок, то, напевне, здогадалися, що говорити я буду про найважливіше — тобто про культуру!

Високий рівень культури

Хоча СРСР — це та епоха про яку безперечно хочеться забути, як про страхітливий сон, але неможливо заперечити факт, що совок вирізнявся надзвичайно високим рівнем мистецтва.

Згадаємо кіно. Голівуд — це завжди шоу, його світоглядний рівень, навіть у найсильніших проявах, як на мене, не дотягував до совєтського кіно. Але найвищий рівень, то таке, щодо шедеврів можна довго сперечатися де кращі… значно цікавіше порівняти середній та найнижчий рівень.

Так от за світоглядною наповненістю середній рівень совкового кіно був вищим голови. А в США десь на рівні… ну щоб триматися пристойності, скажу, що на рівні пояса. Для завершення порівння візьмемо рівень сучасного московського кіно — підлога не дасть мені його показати…

Звичайно ви маєте право сказати, що там був соцреалізм і миттю поставите хрест на всьому совковому мистецтві. Але саме соцреалістичне мистецтво зобов’язувало говорити про ідеали. Кіно, яке б не вирішувало бодай якусь найменшу світоглядну проблему просто не допускали до зйомок.

Як то кажуть, через це навіть Міхалков був змушений знімати пристойне кіно.

Офтопчик…

Щодо передавання назви Союзу лише як СССР, я з цим не згоден. Як на мене, назва СеРеСеРе значно краще передає зміст явища. Можливо, грамотніше вимовляти еСеРеСеР, але я на це зважати не буду.

Перш ніж продовжити також хочу дещо осучаснити термін ПостСРСР. Мені здається, що це “пост” варто замінити на питомо українське і всім зрозуміле “пере”, за аналогією до слова “пережиток”. І в нас вийде: Пересересере. В цьому випаку я згоден навіть на офіційну вимову есересер. Бо все одно виходить Пересересер.

ПереСРСР

Після падіння ідеології мистецтво отримало довгоочікувану свободу. Парадоксальним чином на переСРСР культурний рівень замість логічного злету — адже страшна річ, яка душила мистецтво і не давала йому розвиватися, тобто соцреалізм, помер і от — на його місце прийшов… занепад.

Вже ніхто не забороняв будь-які теми, цензура сконала, ніякого контролю та обмежень, роби що хочеш, не стримуй своє натхнення. Проте чомусь митців, здається, стали цікавитися виключно дві колись заборонені теми: секс та матюки.

Ми різко і безповоротно відхрестилися від старого і взялися доволі бездумно калькувати модне Західне.

Як ви розумієте, занепад стосується не лише найочевиднішого на теренах переСРСР — кіна в рашці… У нас ситуація, не краща. Якщо подивитися на літературу, то помітні твори з’являються надзвичайно рідко. А про роботи рівня Шевченка, Франка чи Гончара ми й узагалі забули.

Якщо ХХ століття запам’яталося небувалим мистецьким злетом. То початок ХХІ запам’ятався небувалим мистецьким падінням.

Можливо, тому, що мистецтво краще себе почуває, коли свободу митців хтось пригнічує?

Ідеали — причина занепаду

На мою думку, причина занепаду криється саме в запереченні будь-яких ідеалів, від них відрхрестилися разом із совковою ідеологією та соцреалізмом.

Пригадую, як студенти Могилянки шарахалися того соцреалізму, наче упирі святої води. Зате на Захід молилися, як на чудотворну ікону Діви Святої Марії.

Та із запозиченням демократії ми не помітили, що скалькували все. По-перше, сам принцип калькування — це вже означає падіння якості. По-друге, в плані мистецтва ми стали рівнятися на значно нижчі взірці, ніж були до того. Наприклад, детектив і фантастику, при совку взагалі не вважали за літературу. А про комікси і фентезі взагалі б ніхто і говорити не додумався в цьому контексті.

Соцреалізм насаджував ідеали шляхом мистецтва. Так, вони були збочені, їх диктувала комуністична ідеологія, але це були ідеали. Більше того митці примудрялися вписувати в рамки СРСРшного мистецтва неймовірні гуманістичні шедеври, народну культуру та навіть український патріотизм.

Все мистецтво спрямовувалося на те, щоб вести людство до краси та гармонії, причому це працювало для всіх соціальних шарів. Всі верстви населення читали класику, яка друкувалася мільйонними накладами.

Зараз ідеалів не стало і мистецький рівень творів катастрофічно впав. Привіт деградація!

Приклади:

Колись, будучи студентом останніх курсів, пригадую, як батько порадив почитати кілька статей з “Науки та життя” (чи ще якогось культового журналу). Я щиро був вражений масштабом мислення авторів, які намагалися дати відповіді не на якісь вузькі проблеми науки, а на загальні проблеми суспільного розвитку.

Мене відверто здивувало, що якийсь невідомий автор, дуже нетривіально міркує над проблемами людства. Більше того намагається знайти шляхи для їхнього вирішення.

В наші часи такі розмови вже звучать якось… наче недоречно. Ми звикли накидати серйозну міну і вважати людей, які ними переймаються ідеалістами, а їхні міркування надто відірваними від життя та утопічними. Але ж проблеми людства нікуди не ділися!

Зовсім інший світоглядний рівень був і у мистецтві.

Розумієте, якщо письменник намагається у своєму творі розв’язати якусь базову проблему для людства, то твір має високі шанси стати глибоким та близьким до ідеалів і зрештою мистецтвом.

Зовсім інша історія відбувається, коли той же письменник намагається придумати, про якого наступного сексуального маньяка написати. Чи як зробити образ шпигуна таким привабливим, щоб потім його екранізували безконечну кількість разів і всі сперечалися, хто ж краще його втілив Деніел Крейг чи все-таки Шон Коннері…

Статус мистецтва

Також прикментним було і розуміння владою важливості мистецтва. В соціальному плані саме митці були справді елітою і найпрестижнішою верствою населення з найвищим статусом рівня політбюро. Це відображалося і на матеріальному стані: високій зарплаті та гонорарах за книжки і різноманітних привілеях.

Звісно все це працювало на благо більшовицької московської імперії, однак, митці були кмітливими і попри заборони вміли привнести універсальний гуманізм у свої твори, та настільки яскраво, що його не могла стримати ніяка цензура. Саме через це, напевне, більшість у 91 році обрала незалежність України, а не ковбасу по три пісят.

Для мене беззаперечне саме те, що митці — мають бути шанованою професією, бо вони займаються найважливішим — ідеалами і спрямовують наш світогляд на найвищому рівні духовних універсалій.

Проте в наших нинішніх ринкових умовах для них просто не лишилося місця. Вони бідні і шанують їх, здається через якусь незрозумілу історичну традицію. На п’єдисталі сидять підприємці, чи будь-хто з талантом заробляти більше грошей за інших.

Тому, наприклад, те, що я зараз вам розповідаю і вважаю найважливішим для людства — це поки моє хоббі, так, всього лиш.

Пишу та знімаю я у вільний від роботи час. І геть не маю часу, скажімо, попрацювати над подачею матеріалу, щоб це видавалося чимось цікавішим, ніж начитування лекції.

Що треба взяти з Совка

Однією з мотивацій для цієї розмови стало почуття несправедливості. І ось звідки воно взялося. Коли я вчився у Могилянці в мене була музейна практика. У музеї Лесі Українки нас водили з екскурсією і розповідали про видатні часи і тусовку серед якої була Леся, родина Лисенків та інші. На глибоке переконання працівниці музею після тих часів українська культурна еліта зникла з лиця Землі.

Саме в цей момент і зʼявилося те почуття несправедливості. Тобто, люди на зразок Олеся, Рильського, Довженка, Стельмаха… це так, якась недокультруна еліта чи культурна недоеліта, або їх узагалі не існувало?

Я пропоную не сліпо заперечувати совок і при цьому ностальгувати за дешевою ковбасою. А натомість зрозуміти, чому рівень мистецва був таким високим і, можливо, спробувати це відтворити, звісно ж без жодної цензури та інших збочень.

Починалося все тоді з того, що партія на державному рівні чудово розуміла важливість мистецтва.

Принагідно хочеться згадати слова представника тих часів. Ці слова не з якогось твору, а з побуту. Мій батько, який фактично від народження жив у письменницькому будинку, розповідав про тогочасну тусовку, як ви зрозуміли, письменників, серед якої він власне виріс. Так от Олесь Гончар дуже любив повторювати такі слова:

“думайте про високе”

Тож, сподіваюся ви вже зрозуміли, що ідеали — це дуже важливо. А про їхню суть, і чому вони просто так нікуди не зникають, читайте далі.

PS

Щоб остаточно завершити тему СРСР додам кілька офтоп думок.

Як ви пригадуєте при совку була цензура. Дефіцит інформації породжував високий попит на неї. Люди прагнули дізнатися те, що від них приховують. Ефект забороненого плоду: якщо він заборонений, то обов’язково стає дуже цікамим.

Після того, як не стало обмежень та зарубіжні тексти полилися нам на голови шаленим потоком, виявилося, що він змів й інтерес до них. Цінність інформації здевальвувала разом із купонами у 90-х.

Але при цьому лишилося захоплення до розвинутого Заходу. Який своєю меркантильністю також здевальвували наші цінності. Саме вестернізований спосіб життя і мислення заохочує думати про минуле під кутом зору дешевої ковбаси.

(?) В першу чергу тому, що воно було зобов’язане, так би мовити, оперувати на найвищому світоглядному рівні.

Дивіться більше цікавого на youtube: NEOPROSVITA