Про особливості російської культури, про які мало хто думає

Написано 2015 року, але досі актуально.

Вам ніколи не видавалося дивним, що тюремні пісні користуються особливою популярністю в прокуратури, міліції, військових та й загалом високих посадовців? Ми до цього так звикли, що не помічаємо наскільки така ситуація неприродна чи навіть дика. За логікою, прокурори і представники правоохоронних органів чи армії мали б сторонитися від шансону, як чорт від святої води. Але ж ні — на диво, смак у криміналітету і тих, хто з ними бореться абсолютно ідентичний… Любов до шансону характерна не лише для нашого «донецького» контингенту, а й для Росії і, мабуть, для більшості країн СНД. Він став спільним спадком для всього пострадянського простору, хоча «спадком» його назвати важко, адже жанр розквітнув вже після розвалу СРСР. Цей культурний парадокс має пояснення, яке розкриває сторону рашизму, на яку взагалі не прийнято звертати увагу.

Особисто в мене, шансон завжди викликав таку ж реакцію, як Янукович у Майдану. Це видається цілком природним для будь-якої культурної людини. Але сенс такого несприйняття значно глибший, і виходить далеко за рамки теми змісту і якості пісень, а також їхніх авторів. Справа тут не просто в смаку, а в світогляді. Людина з культурним чуттям на генетичному рівні відчуває, що вся сутність шансону їй ворожа, як і все кримінальне. Сторонитися від бандитів, «поганого оточення» у людини з нормальним вихованням закладене на рівні підсвідомості. Тому шансон викликає таку глибоку огиду, яку не здатен викликати жоден інший мистецький жанр.

Мені можна заперечити, адже кримінальна тематика популярна по всьому світі. В Голівуді весь час знімають саги про мафіозі, благородних злочинців — це теж кримінал, однак, він чомусь не викликає ніякої огиди чи культурного відторгнення. Але наша зона — не американська, романтична і мало чим реалістична. Більше того, вона не наша — вона російська. І саме в цьому полягає головна відмінність. В усіх культурах кримінал, потрапляючи в культуру, набуває свого «мистецького» представлення. В Росії все навпаки: мистецтво набуває свого кримінального представлення і втілюється в унікальне явище — чорнуху. Через це в інших країнах немає точного відповідника російського шансону.

Важко збагнути, що культурне явище може бути настільки унікальним, але спробуйте уявити собі український шансон, і все зразу стане зрозумілим. До слова, в Україні взагалі немає тюремної «культури». Якщо не брати до уваги «117-ту статтю» Братів Гадюкіних, то більше українських пісень фактично немає. Зона чужа українській культурі. Всі тюрми, які розміщені в Україні і є частиною нашої судової системи — насправді представляють російську культурну модель, для якої — каторга, навпаки, рідна і є одною з основ суспільства. Із цим, до речі, пов’язане принципово неповне розуміння сутності «сім’ї» Януковича. Ми бачили в них кого завгодно: люмпенів, зеків, дегенератів, однак, не помітили однієї найголовнішої і повністю вичерпної характеристики — це стовідсоткові рашисти. Вони не «наші», тому кінцевий підсумок, який нас дуже спантеличив і певною мірою став несподіваним ‒ союз банди з Путіним і подальші події ‒ цілком логічні і прогнозовані.

Навіть без урахування вищесказаного, сам факт існування такої великої уваги криміналу в мистецтві доволі промовистий. Після розвалу Союзу відбувалися значні зміни і переформатування суспільства. В попередню епоху, яка накладала жорсткі фільтри на будь-яку тематику, світ криміналу завжди був табуйованим і не мав права на перебування в мистецтві, не зважаючи на те, яка частина суспільства пройшла крізь Гулаг. Зв’язки зі злочинністю були небезпечні для становища в суспільстві, їх дуже ретельно приховували, тоді як в шансові — їх відверто і пафосно вип’ячують на зовні. Але поява і популярність шансону, як і загалом кримінальної теми, всього забороненого при режимі — пояснити можна легко ‒ нарешті це стало дозволеним. Якщо ж вірити соціологами, то в час значних суспільних зрушень всякий маргінес і андеграунд просочується на верх. Суспільство поводиться наче суміш, яку збовтали і осад, який давно заліг на дно рівномірно розташовується по всій ємності. Але поступово суспільство устаканилося і час глобальних змін пройшов. З приходом Путіна в моралі почали налагоджувати лад, повернулася цензура, здавалося б, кримінальні теми повинні відійти в минуле як небажані, але ж ні — вони все ще в фаворі. Наш інформаційний та культурний простір, який лише зараз починає набувати справжньої незалежності, весь час був сателітом російського.

У Росії не як у людей — розбійницький народ

В усіх держав тюрма ‒ місце небажане, а злочинці, які туди потрапили ізольовані від соціуму. На всіх рівнях, ця зона для відбування покарань, відгороджена від суспільства, вона перебуває поза ним. Злочинці ‒ це небажаний андеграунд, здорове суспільство намагається від нього захищатися всіма можливими способами. Для всіх нормальних держав зв’язки людини з кримінальним світом ‒ надзвичайно небажані, адже це може перекреслити будь-які суспільні чи політичні амбіції.

У Росії зона, навпаки, дуже органічно вписана в культуру, є її невід’ємною складовою. Державна культурна позиція, замість того, щоб захищати суспільство від впливу каторжанського світу — навпаки, всіляко його популяризує, що видно із кількості кримінальних серіалів в ефірі російського ТБ, при тому, що весь контент там весь час контролювався відповідними органами. Не нанесло ніякого удару по культурі й те, що при Сталіні «половина населення сиділа на зоні», як тоді казали. Це ніколи не завдавало шкоди імперії навіть навпаки. Весь кримінал знаходить в ній дуже затишне і бажане місце. Свідченням цього може стати й те, хто зараз воює на боці східних терористів, а також тітушки, фактично весь «український» кримінал перебуває на російські службі.

За сотні років рашизм виробив дуже цілісну суспільну систему, де все підпорядковане одним цінностям і кримінальний світ не виняток. Це не маргінали, які не знаходять собі місця в суспільстві ‒ російські бандити не менше за решту рабського суспільства підпорядкований рашизму, а від так самодержавцю, тому не менше ніж інші є його вірнопідданою силою, а може навіть більше. Перш за все тому, що бандитизм — це чи не найбільший прояв російської душі. Ісконна російська мрія нічого не робити, а при цьому мати все, яка білою ниткою проходить крізь увесь культурний спадок — має єдиний варіант для реального втілення — кримінальний. «Украл, выпил, сел» ‒ це дуже по-рашистськи.

Російська каторга — це відповідальність перед центром світогляду рашизму — самодержавцем. В цій системі немає місця для відчуття вини перед собою, вона в них спрямовується, так би мовити, до вищих сил. Через це відповідальність як така відсутня. Можна радісно пройти каторгу із пафосом вірнопідданого служіння і страждання. Таким чином російська суспільна модель не має місця для совісті, вона там просто зайва. Через це, як тільки рука самодержавця слабне, немає кому тримати рабський народ під жорстким наглядом — тут же починається масовий розбій.

Шанування одного музичного репертуару вказує на тісну співпрацю і єдиний світ для злочинців і тих, хто з ними бореться. Тут немає звичного для решти світу протистояння, тут є тісна співпраця. Звичайно продажні представники правоохоронних органів — це річ, яка існує в усіх без винятку країнах світу. Однак ініціатива співпраці зазвичай йде від злочинного світу, який підкуповує чиновників і законників різного ґатунку для представлення своїх інтересів. Ця співпраця є частковою одиничною, на відміну від Росії, де цей процес поставлений на постійну основу на рівні державної політики. Але найголовніша відмінність навіть не в масштабах співпраці, а в тому, що ініціатива йде якраз від влади. Злочинці вписані в державницьку модель і специфічним чином представляють її інтереси.

Росіяни взагалі не поважають законів і звично поводяться як банда. У себе на батьківщині це не дуже видно, адже там вони «вєрноподдані» і йти проти порядків государя, а також порушувати субординацію — страшно. Якщо ж вони потрапляють «до когось у гості», тут же стає видна міра їхньої поваги до законів. Вони не те що їх не дотримуються, вони над ними насміхаються і знущаються, звичайно в тих рамках, доки не стає страшно через отримане покарання. Розбійницька сутність рашизму проявляється в інстинкті «розводити лоха», який, власне, поважає закон, тому не б’є відразу в модру.

Через таку сутність російської народної душі, не дивно, що структура тюремна і державницька в Росії фактично однакові. Зона — це не позбавлення волі, це інша форма рабства. Каторга для рашизму — це не ізольованість від суспільства, не щось таке, що перебуває «за межами держави». Просто тут є два модуси соціальної неволі — офіційний і каторжанський.

Рашизм дуже дикий

З огляду на цю розбійницьку, варварську сутність рашизму не дивно, що за сотні років існування, фактично чи не до ХІХ століття російська культура не дала світові нічого визначного. Можна сказати, що до Ломоносова її взагалі не було. Якщо подивитися на літературу, то всі визначні твори були написані в Україні, цей спадок був просто привласнений російською культурою, з такими ж на це правами, як і на все інше, що привласнювала собі імперія. Це все відбувалося не випадково і має пояснення, яке виходить з природи рашизму.

З чого починається російська цивілізація?

Всім відома ситуація, коли в класі є тупий, але сильніший за решту школяр, який, як істинний альфа-самець, гнобить решту. Забирає в них бутерброди, іграшки, і загалом цькує інших способами, на які тільки вистачає його обмеженої фантазії. Цій деспотії немає меж, аж доки не знайдеться хтось у класі, хто натовче йому пику, однак це не означає зміну стосунків, адже новий найсильніший займеться тим же, що й попередній. Саме з цього починається Російська цивілізаційна модель, цим вона і вичерпується. Решта цивілізацій проходять цей період і рухаються далі, але в російському випадку цього не сталося. Тому питання сили — тут центральне, адже, хто її має, може поводитися, як той «альфа-школяр». Найбільше сили звичайно ж у самодержавця. Цей генеральний рашистський закон визнає кожен, хто стає на «російську стежку». І протягом всього існування росіяни — не більше ніж варвари в буквальному сенсі цього слова, ще їх можна схарактеризувати, як хамів, вандалів, дикунів, але це все синоніми…

Здавалося б, що в російській культурі відбувався значний прогрес і з ХІХ вона стала одною з найяскравіших у світі. Але не треба думати, що це відбулося через те, що рашизм переріс вищевказаний «варварський» етап. Якщо проаналізувати час коли почала зароджуватися російська культура, то стане очевидно, що на світ вона з’явилася, тільки через вимоги рашизму. Поява російської культури на світ відбувалася паралельно з іншим історичним процесом — заповільненням росту Російської імперії. Це було пов’язане з тим, що Сибір закінчився і так просто розширювати володіння стало не можливо. Для подальших загарбань треба була не тільки груба сила, а ще й культурний вплив. Для поширення рашизму потрібна був потрібний гарний і дуже привабливий фасад ‒ культура саме цим і є. Крім того, це було необхідно для асиміляції і відповідно контролю уже загарбаних неосяжних територій. Більше того через закон «хто сильніший», познайомившись із культурою, рашизм неминуче мав поставити ціль стати «могучим» і в цьому аспекті. Виходячи з цих мотивів на світ з’явилася пишна і могутня російська висока культура.

Офіційне мистецтво — це красива, «столична» складова, яка складає лише половину культури. Вона створює красивий і дуже привабливий фасад, але лише частково відображає сутність рашизму. Більше того вона всіляко приховує свою рашистськість, яка дуже вміло захована в імпліцитні мотиви, про які навіть автори далеко не завжди здогадувалися. Шансон значно пряміший і показує нам другу, народну і справжню частину російського мистецтва. Не дарма він, разом з репом, який має такий же кримінальний пафос настільки популярні серед народонаселення.

Це може здатися жахливим і неправомірним спрощенням, але російська культура має лише два мотиви: високий, офіційний, лакейно-підлизувальний і низький, чорнушно-кримінальний. Перший спрямований на створення прекрасного фасаду для вихваляння самодержавця, інший — має протилежний вектор, спрямований до народу і полягає в копанні в лайні, що добре видно в російському реалізмі і пізнішій стадії ‒ чорнусі. Ці вектори можуть видаватися протилежними і між собою не пов’язаними, але вони є двома сторонами однієї медалі, однаково пронизані спільними ідеалами і разом становлять єдину, цілісну модель рашизму.

Обидві складові російської культури, виходячи з тої мети, з якою були створені, — це лише засіб, для досягнення цілі — поширення рашизму. Російське мистецтво таким чином нічим не відрізняється від пропаганди. Вся його «мистецькість» ‒ це лише видимість, насправді ‒ це відверта брехня, створена з метою промивання мізків і навернення до свого світоглядного культу.

Через такі закономірності рашизму російське суспільство абсолютно однорідне. Здавалося б, що спільного між інтелігентом та закінченим зеком? Але в російській культурі в них є одна загальна спільність, яка є головним нервом всієї культури, яка об’єднує всіх «русскіх» ‒ це невимовна тоска, викликана однаковою причиною у всіх верств населення ‒ рабством. Антигуманна сутність рашизму, за законами якого живуть росіяни, має давати вихід для задушеного гуманного, яке є в кожній людині. Цей вихід — алкоголізм. Спирт дає психологічну розгрузку, хоча б тимчасову, ілюзорну свободу. Тут всі «русскіє» єдині і під час п’яної гулянки немає різниці, хто в ній бере участь. Напившись, росіяни отримують «свободу, рівність, братерство», проти яких з усією силою постає їхній тверезий розум. Не спиватися в Росії може лише той, у кого гуманні цінності дуже слабо розвинуті.

Якщо казати про причини того, чому розбійництво займає провідну позицію в російській культурі, треба копнути глибше в моральну проблематику. На чому побудоване російське суспільство? З чого складається імперія? Вона вся побудована на одній міцній основі, яка є головним нервом всього — злочинстві, в найширшому сенсі, не проти закону, а проти моралі. Саме чиненням зла завжди займався рашизм, звідси всі його риси і особливості схибленої моралі. В усіх моральних законах, заповідях, традиціях відомих людству — забирати чуже — однозначно розцінюється, як зло. Російська імперія — всуціль побудована саме на відбиранні чужого.

Як же бути з так званою «широтою» російської душі? Вона видається проявом свободи, але ‒ це зовсім не так. По-перше, за цією «широтою» проявляється абсолютна відсутність глибини цієї душі. По-друге розгул, в якому вона проявляється, є проявом вседозволеності, яку породжує повна відсутності свободи. Цей розгул завжди супроводжується невід’ємною складовою російської культури — п’янство, завдяки якому російська душа йде в іншу реальність, але не свободи, а «безпрєдєлу». Популярність шансону пов’язана з тим, що він — це значно щиріший прояв російської душі, ніж офіційне, «фасадне» російське мистецтво. Тому, що матеріал взятий із побуту і середовища, де все дуже справжнє і максимально точно відповідає цій душі.

Висновок

Кілька років тому я жахався від ефіру наших телеканалів, від засилля кримінальних російських серіалів. Навіть статтю з цього приводу написав у «Телекритику». Однак тоді, напевне, через надто приязне ставлення до культури наших північних сусідів, я не помічав одної важливої риси. Їхній вплив на глядачів мені здавався жахливим, лише в плані отуплення, втрати культурного рівня, нівелювання смаку. Завдяки чому оточення Януковича, як і він сам, не жахало добру частину нашого населення. Але тепер стало очевидно, що перелік негативу далеко не повний. Такі ж саме функції виконували і продовжують виконувати реаліті-шоу і випуски новин. Але в кримінальних серіалах і шансоні є ще й інше, більш небезпечне зерно. Вони — поширюють «рускій мір», причому дуже непомітно, а через це значно ефективніше навіть ніж пропаганда. Шансон разом із пропагандою формують цілісний світ, який впроваджує рашизм в широкі маси, як «опіум для народу».

Ми повинні розуміти, що є елементами рашизму і протистояти на рівні індивідуальному, але і на рівні суспільному. Цензура, нажаль, не можлива і не допоможе, але вона і не потрібна. На хвилі піднесення національної свідомості, бажання захистити свою батьківщину, просто треба дати людям зрозуміти, що захищати, в першу чергу треба свою свідомість. На рівні світогляду війна ведеться значно активніше, ніж на Сході України, причому вона ведеться без упину останні 300 років, пора вже це визнати і починати «антитерористичну операцію» на цьому рівні.